УКРАЇНА Й ОБ’ЄДНАНІ НАЦІЇ У БОРОТЬБІ ПРОТИ НАЦИЗМУ і ФАШИЗМУ
DOI:
https://doi.org/10.33099/2707-1383-2025-56-2-5-20Ключові слова:
Друга світова війна, держави Осі, Союзники, Об’єднані Нації, антигітлерівська коаліція, Україна, завершальний період війни, перемога над нацизмом і фашизмом, науковий дискурс.Анотація
При підготовці матеріалів автори прагнули привернути увагу не лише вітчизняного читача, а й донести до міжнародної аудиторії достовірну наукову інформацію про долю України у Другій світовій війні. Автори поставили за мету з’ясувати місце українського чинника у глобальному протистоянні середини ХХ ст. та внесок українського народу у перемогу Об’єднаних Націй над блоком Осі, у результаті чого Україна поряд із іншими націями (незалежними державами) стала співзасновником ООН.
Методологічне підґрунтя дослідження спирається на теоретичні напрацювання визнаних представників сучасної соціогуманітаристики та воєнної науки, усталений у науковому дискурсі термінологічний апарат і міждисциплінарні прийоми наукового пізнання. Наукову новизну матеріалу визначають авторські підходи до оцінювання внеску України у боротьбу проти нацизму і фашизму, об’єктивним визнанням якого стало надання їй статусу члена-засновника Організації Об’єднаних Націй.
У період Другої світової війни територія України стала епіцентром протистояння між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Силою обставин українці опинилися у різних воюючих таборах, хоча більшість комбатантів служила у Червоній армії. Через бойові дії, окупаційний режим, депортації та геноцид Україна зазнала значних людських і матеріальних втрат, наслідки яких відчувалися в усі повоєнні десятиліття. Конструюванню обрисів майбутнього повоєнного устрою лідерами «великої трійки» сприяло визнання ними значного внеску народу України у переможне завершення війни. Незважаючи на те, що в основі геополітичних стратегій переможців, особливо Й. Сталіна, лежало прагнення зміцнити свої позиції у світі, представлення України як повноправного члена міжнародного співтовариства (хай почасти і формально) варто трактувати як акт історичної справедливості. Вказаний факт дезавуює псевдоісторичні путінські ремінісценції про ексклюзивну роль росії у завершенні війни та сприяє деконструкції радянсько-російського міфу про «велику вітчизняну війну» і пов’язаних із ним мнемонічних практик «побєдобєсія».
